Ні-ні, тут не буде ані «Неонового демона», ані «Світського життя», про які не чув хіба що той, хто бігає за покемонами. Не буде «рожевих» жіночих драм, чи то молодіжних комедій з жалюгідним гумором, не буде й жахів чи трилерів, які можуть захопити хіба що зображенням… ні, такого не буде. Лише справді вартісні стрічки, які змушують замислитися, які можуть викликати сльози, про які неможливо мовчати та які зроблені щиро і чесно.
Хто палає, палає, палає/ Burn Burn Burn, Великобританія (2016)
…Я люблю божевільних, тих, які без тями від життя, які скажено хочуть жити, хочуть говорити, скажено хочуть врятуватися, які прагнуть мати все і одразу, які ніколи не позіхають і ніколи не кажуть банальщини, а завжди палають, палають, палають!…
Ці надихаючі слова з роману Джека Керуака так пасують головному героєві і він з такою сильною жагою до життя їх і промовляє. Адже саме таким божевільним та скаженим і був Ден, який до своїх 29 років встиг відчути все, і дихання смерті за спиною, але ж він вмів палати.
Ден помирає від раку. Нікого крім себе він не обтяжував стражданнями від наближення до неминучої і болісної смерті. Він помер, але не покинув одразу своїх двох справжніх подруг, скоріше навіть сестер, і залишив їм ще одну, останню пригоду. Він заповів їм свій прах та відео-інструкції, де та як його розвіяти над Англією. Він відправив їх у довгу подорож Лондоном, Стоунгенджем, Кардіффом, Йорком…під час якої вони відкривали не лише нові для себе місця країни, а й нове у своєму другові, якого більше не буде поряд. І зрештою нове в собі. Нове, яке може ще щось змінити.
За жанром цей фільм є комедію, і там справді є купа дотепних жартів. Та виходили із залу люди з очима повними сліз, і зовсім не від сміху. Цей фільм варто дивитись усім молодим та усім, хто опускає руки. Ніколи не варто гадати, що ще стільки часу попереду і ніколи не треба боятись щось змінити.
Маргарита/Marguerite, Франція, Чехія, Бельгія (2015)
/Усе в світі можна пояснити нестачею кохання./
Запевняє нас один з героїв стрічки, і з ним важко не погодитись, бо саме вона, ця жорстока нестача кохання є основою усіх трагедій, як світового, так і особистісного масштабу.
Ця історія відбулась у 20-ті роки минулого сторіччя у Парижі. Маргарита Дюмон – надто заможна, і надто «сліпа» пані, яка роками живе в ілюзії. В ілюзії того, що вона геніальна співачка. Вона віддає музиці усе своє життя, роки, тижні, години, але так і не може навчитися співати. Лицемірна публіка не витримує її фальші, але вона занадто багата й впливова пані, аби хоч хтось зміг її критикувати.
Вона мордує себе годинами важких репетицій, заради двох головних у своєму житті речей – коханого чоловіка та музики. Але жодне не відповідає їй взаємністю, перетворюючи її життя на справжню трагедію.
І ось одного дня вона наважиться дати справжній великий концерт у місті, адже /Без публіки – музика мертва/. Ця жінка наважується на справжні безумства і вчить ризикувати нас: /Життя завжди пропонує 2 варіанти: або промріяти його, або прожити/. Маргарита його проживає.
Смерть смертей/Jemetuealedire, Бельгія, Франція (2016)
Не дарма кажуть, що в мистецтві наразі співіснують лише 2 теми: рак та Альцгеймер. Що поробиш, життя нас не шкодує. А точніше смерть, от і її не треба шкодувати, якщо з неї можна просто відверто глузувати – і це чи не кращий спосіб боротьби.
Мішелю вже за 30, і він не дуже вдоволений власним життям. Він надто прив’язаний до своєї матері, справжній «матусин синок», а вона ще й на рак надумала захворіти.
Вона дала йому життя і вона ж «подарує йому смерть». Коли почало здаватись, що мати потроху почала одужувати, він починає хвилюватись, що хвороба просто перейшла до нього. Починає випадати волосся, у грудях з’явилась дивна гуля, він навіть вирішив кинути палити, і наче все навколо сповіщало, що «настав кінець». Мати не змогла витримати його божевілля, й забравши меблі пішла від нього. А він нарешті пішов до лікарів.
Режисер Ксав’є Серон розповідав, що знімав цей фільм, аби побороти страх смерті, то ж боріться з ним і ви!
Моя бабуся Фані Каплан, Україна (2016)
Історія – штука не проста, а тим паче історія радянських часів. Дізнатись як воно було насправді неможливо було тоді, та й зараз правду віднайти важко. Але чому б не спробувати?!
«Моя бабуся Фані Каплан» якраз і є тією чудовою спробою пролити світло на одну з найвідоміших у світі революціонерок, «терористок», як не втомлювалась заявляти радянська влада, яка, начебто!, стріляла у самого Леніна. Принаймні, лише цей факт подарував їй всесвітню славу. Стріляла вона насправді чи ні – навряд чи ми скоро дізнаємось, а прожити долю Фейги Хаїмовни Ройтблат-Каплан можемо вже.
На екрані ми знайомимось з онукою пані Каплан, яка має справжній щоденник своєї відомої бабусі. А також знайомимось з невідомим життям цієї історичної постаті. Ми бачимо абсолютно й до нестями закохану 20-річну дівчину, із заможної родини, яка ледь не до втрати зору божеволіє від кохання. А від нерозділеного кохання до неї божеволіє і рідний брат «вождя мірового проллєтаріата».
p.s. варто подивитись бодай заради того, аби побачити україномовного товариша Ілліча.
Людожери/LesOgres, Франція (2015)
/Вони – не люди, вони – людожери. Вони скоріше самі вкусять, ніж зізнаються, що їм боляче./
І так можна сказати про всіх видовищних акторів. Адже вони не просто виступають на сцені, а «пожирають» наші душі, душі глядачів. І їм легше грати й грати без зупину, аби не повертатись у власне життя.
Драма «Людожери» відкриває для нас завісу життя мандрівного театру з Франції, який зі своїми декораціями та шоу, возить по країні біль, переживання, зради, непорозуміння, страждання. Вони надто різні люди, але живуть однією великою родиною, де нічого не заховати. Разом народжують та виховують дітей, разом створюють проблеми і разом їх вирішують. Справжні життєві ситуації під гарними, яскравими театральними декораціями та під чудову музику танго.
Гніздо горлиці, Україна, Італія (2016)
/Хочеш анекдот розповім? То слухай.. Дружина з заробітків дзвонить чоловікові і питається:
Ти як там?
Та от з «болгаркаю» трахаюсь..
Ох, ну слава Богу, а то я тут з італійцем…/
Сценарій цього фільму ми можемо спостерігати чи не в кожній десятій родині України, то ж історія не нова: жінка залишає родину і їде на заробітки до Італії. Не по своєму бажанню, і не відпочивати їде, як вважають усі навколо, а тяжко працювати й заробляти. На Батьківщині залишається чоловік, який тільки й вимагає «більше і більше». От вона і привозить додому не лише гроші, а й «нове життя».
Цілком реальна історія по той бік життя заробітчанок, та чоловічу нікчемність, яка не залежить від національності, країни проживання чи кількості грошей у гаманці.
Тоні Ердман/Toni Erdmann, Німеччина, Австрія (2016)
«Інтелектуально-комедійний абсурд» – саме так називали глядачі усе, що відбувалось на екрані. Але раз за разом вибухав зал гучними сміхом та оплесками під час перегляду.
Отже, справа була у Бухаресті. Не молодий, але занадто веселий колишній вчитель музики Вінфренд, дізнавшись, що його донька збирається переїхати працювати у Сінгапур, вирішує дещо змінити її плани, адже розуміє, якщо донька так далеко поїде, то їхні зв’язки ймовірно що обірвуться.
Для того, аби змінити хід подій, Вінфренд одягає дивну перуку, вставляє іншу щелепу, вигадує дещо дотепний псевдонім та видає себе то за посла Німеччини, то за знаного бізнес-коуча і вривається у життя доньки та компанії, де вона працює. Своїми несподіваними, дотепними та щирими вчинками Тоні намагається трохи розфарбувати життя своєї доньки та трошки змінити її уявлення про не такий вже і злий та суворий цей світ.
Франкофонія/Francofonia, Франція, Німеччина, Нідерланди (2015)
Важко уявити, що така фантастична історія справді мала місце у житті. Та ще й у такий буремний час. Друга світова війна змусила перетнутись 2 долям – Жана Жожара, директора Лувру та графа Франца Вольфа-Меттерінха – офіцера гітлерівської армії, які виявились однодумцями і разом, всупереч обставинам, спробували зберегти дорогоцінні скарби світового мистецтва.
Режисер Олександр Сокуров вирішив розповісти про людей, які, не дивлячись на час та його жахи, залишались справжніми інтелігентами навіть по різні сторони барикад. І про мистецтво, яке виявилось вище від війни. А ще про Лувр, як про занадто знакове місце для Франції. Та цікаві паралелі з Росією, де інтелігенція «полягла» разом з Чеховим та Толстим.
Кадри з хроніки, унікальні факти та надзвичайно цікаві роздуми сплелись у таку хвилюючу і вражаючу історію.
Я, Деніел Блейк/I, Daniel Blake, Великобританія, Франція, Бельгія (2016)
Що ж, золоту пальмову гілку так просто не дають. Як і соціальні виплати, за які так змагається наш герой – Деніел Блейк. Йому 59 років, він тільки-но втратив дружину, а тут ще й важка хвороба серця, яка позбавляє його можливості працювати. Він справжній трудівник, а його позбавляють справи життя та ще й засобів існування, через що він цілком ймовірно може опинитися на вулиці.
Він починає боротися за себе, за свої права отримувати соціальні виплати. Але світ змінився і людині, яка ніколи не тримала у руках смартфон чи навіть не бачила ноутбук – це буде не так легко зробити. Це доволі важка й водночас цікава драма, яка показує наскільки ми усі «маленькі люди» перед такою великою системою як держава. Але й людина теж може бути Великою.
Автор: Надія Дризицька