9 серпня – день народження актриси Віри Холодної (1893, Полтава – 1919, Одеса).

Сергій Тримбач, голова НСКУ

Кінострічок за участю уславленої актриси залишилось дуже мало. Серед них .фільм „Жизнь за жизнь” Євгена Бауера.

1916 рік, „А.Ханжонков и Ко” готуються вразити всіх екранізацією роману „Життя – за життя” французького письменника Жоржа Оне. Пізніше Ханжонков зізнається: хотілося вразити всіх „високохудожнім твором”, який би одразу підніс репутацію фірми. До того ж амбіції підігрівалися намірами іншої фірми, Єрмольєва, яка саме тоді заходилася екранізувати пушкінську „Пікову даму” (чомусь нині літературна класика і просто хороша література майже не розглядається сучасними українськими режисерами як основа для кіно).

Про що „Жизнь за жизнь”? Багата удова Хромова (Ольга Рахманова) всю любов своєї осамітненої душі віддає дочкам: рідній Мусі (Лідія Коренєва) і прийомній Наті (Віра Холодна). Трапляється так, що обидві закохалися в красеня, князя Бартинського (тодішня суперзірка Вітольд Полонський). Той кохає Нату, одначе дізнавшись, що придане Мусі буде набагато більше, схиляється до шлюбу з нею, хоча вона йому й нелюба. Що ж, Ната виходить заміж за так само нелюбого їй комерсанта Журова (у цій ролі Іван Перестіані – крупний актор, пізніше режисер). Одначе ж почуття приховати важко і, зрештою, пристрасті рвуть усі завіси. Призводячи до трагічного фіналу, з погибеллю Бартинського.

Пізнали? Це ж ходова частина сучасних серіалів: гроші здаються важливішими від почуттів, одначе ж останні беруть своє... За радянських часів подібні історії ажніяк не вітались, кваліфікувались як „дрібнотем’я”, „потурання міщанським смакам”. Нині ж, як і за часів, коли Віра Холодна була „королевою екрану”, сюжет двобою почуттів і грошей став магістральним. Це може подобатися, чи ні, одначе маємо те, що маємо.

А тоді у фільмі Бауера очікувався інший двобій – Віри Холодної і прими МХТ (пізніше – МХАТ) Лідії Коренєвої. Більшість вважала, що остання „поб’є” „вискочку” Холодну. Ще б пак, актриса театру, де в основі психологічна правда, сценічний гіперреалізм (в тодішній системі естетичних координат то був справді „гіпер”). І що ж у підсумку?

„Із виконавців, – напише один із рецензентів, – відзначимо передусім пані Холодну, найчутливішу до основного бауерського ритму, – щось сомнамбулічне і трагічне у своїй рокованості відчувалося в її прекрасній Наті; повним контрастом промайнула на екрані сестра її Муся, – пані Коренєва подала образ більш життєвий, молодої жінки, що хапається за своє щастя”.

Більшість рецензентів були категоричнішими: Коренєва залишилась в тіні Холодної.

Чому так? Бо справді, Холодна грає стильно, в повній узгодженості із стилем, запропонованим режисером. Бауер запропонував красиве кіно – з багатими декораціями та інтер’єрами, уповільненим, місцями навіть врочистим ритмом, який підкреслює, „скульптуризує” акторське виконання. Все це точно відчула Холодна. Її фірмові виходи на перший план (у принципі, театральний вихід до рампи, ближче до глядачів) завжди своєчасні, акцентуючи деталі поведінки, без зайвої психологічності. Натомість Коренєва все робить правильно, одначе – раз по раз – випадаючи із стилю картини.

***

Три роки тому відзначали 120-річчя Холодної і до мене приїхала телевізійна знімальна група. „Розкажіть щось! – попросили увічливо. – Та боюсь розчарувати, – відповів я. – З Вірою Холодною зустрічався усього лишень два рази, споминів негусто... ”

Молода журналістка уклякла, за нею і оператор. Пауза тривала з хвилину, упродовж якої вони спозирали моє обличчя. Їхні німі обрахунки показували: мені мало би стукнути більше ста років. Тільки ж наче ні, не тягну... Нарешті журналістка обережно усміхнулась: „Ви жартуєте, мабуть?” За нею просвітілів лицем і оператор...

А я не жартував. Попри те, що фільмів з Вірою Холодою залишилось мало, одначе ж саме через контакти, зустрічі з її жіночими екранними образами я й осягав ту епоху – часів Першої світової, початку революційного безуму, відбиток якого в очах актриси...

Сергій Тримбач