1 березня 2016 року у столичному кінотеатрі «Україна» відбувся прем’єрний показ добірки з трьох фільмів молодого кримськотатарського режисера Нарімана Алієва.
Дмитро Десятерик, «День»
Наріман (на фото – другий праворуч) народився в Криму 1992 року. 2014-го отримав диплом Київського національного університету театру, кіно й телебачення імені І.К. Карпенка-Карого за спеціальністю «кінорежисер». Є співзасновником та куратором програми ігрового кіно в громадській організації молодих кінематографістів СУК («Сучасне українське кіно»).
До «Кримських історій» увійшли новели «Повернутись зі світанком» (Tan Atqanda Qaytmaq, 2013), «Тебе кохаю» (Seni Sevem, 2014), «Без тебе» (Sensiz, 2015). Усі стрічки режисер зняв у Криму, до участі запрошував здебільшого своїх родичів і друзів. Більшість роботи на знімальному майданчику й поза ним Наріман робить сам: пише сценарії, знімає і монтує.
У нинішній ситуації будь-яка подія, пов’язана з народом киримли, набуває політичного відтінку. Винятком не стала й прем’єра в «Україні», яку відвідали знаменитості кримськотатарського походження — Джамала і Мустафа Джемілєв, а також провідні київські ЗМІ.
«Кримські історії» об’єднує спільність місця дії — сільський, степовий Крим, а також драматургії: усі короткометражки — це драми стосунків з життя кримських татар. «Повернутись зі світанком» — про розрив між батьком і сином, який подається з дому до великого світу. «Тебе кохаю» — хрестоматійна колізія неможливого кохання між кримським татарином і дівчиною-слов’янкою. «Без тебе» — оповідь про братерську любов, про втрату, про пам’ять, присвячена, власне, братові режисера. Третій фільм знятий на території вже окупованого Криму. Світова прем’єра «Без тебе» відбулась у лютому на 66-му Берлінському міжнародному кінофестивалі, де фільм, представлений у паралельному конкурсі Generation 14+, здобув вельми прихильну реакцію фестивальної публіки.
Усі три картини цікаві з огляду на те, як розвивається їхній автор. Якщо акцент у «Повернутись зі світанком» зроблено на живописній пластиці кадру, на крупних планах, на статичних краєвидах, то в «Тебе кохаю» ритм монтажу, малюнок операторської роботи різко змінюються, камера активно рухається, зростає динаміка зображення; нарешті, «Без тебе», очевидно найбільш зріла робота Алієва, є синтезом досвіду, набутого режисером у попередніх стрічках.
У будь-якому разі, незмінними від фільму до фільму залишаються операторська майстерність і безпомилковий монтаж. Поза сумнівом, кінематографічне майбутнє у 24-річного режисера є.
НАРІМАН АЛІЄВ: «Я ПЕРЕДУСІМ ВВАЖАЮ СЕБЕ УКРАЇНСЬКИМ РЕЖИСЕРОМ»
— Нарімане, як ви прийшли в кіно?
— Доволі випадково, бо зв’язків не мав жодних і ніхто з батьків чи родичів цим не займався. Дуже рано, у 16 років, вступив до Інституту екранних мистецтв — цього вишу вже не існує, — провчився там чотири роки, отримав бакалавра, а дипломувався вже в Карпенка-Карого. Зауважу, до речі, що система навчання нам потрібна трохи інакша, оскільки мало хто в 16-17 років розуміє, чим займатись у житті загалом і що таке режисура зокрема. Мені пощастило з хорошими викладачами, головний серед них — мій художній керівник, Олег Фіалко.
— Що має бути в сценарії, аби стати втіленим?
— Усе починається з ідеї: що ти, зрештою, хочеш сказати. Потім думаєш, як це подати максимально тонко, не в лоб. Я завжди цим керуюсь. Ідея задає тему, потім народжується форма, й нарешті з усього цього постає оповідь.
— Не можу не поцікавитись — із чим пов’язана настільки радикальна зміна стилю у вашій другій картині?
— Це намагання знайти себе. Хочеться спробувати якомога більше, наповнити свій інструментарій різними прийомами. Щоб, коли візьмешся за повний метр, уже мати великий спектр можливостей для втілення тої чи тої історії.
— Ігровий повний метр є занадто високим бар’єром для більшості наших молодих режисерів.
— Так, це складно. Треба ґрунтовно готуватись. Тому зараз і не кваплюся з новими проектами.
— Наскільки складно було вести зйомки в умовах окупованого Криму?
— Ми фільмували у віддалених районах, так, щоб нас ніхто не бачив. Робили все, щоби не створювати проблем ані собі, ані людям.
— Загалом, що може вдіяти мистецтво, коли політики й суспільство безсилі?
— Мистецтво просто має існувати. Має надихати і розповідати про біди, про людські переживання, щоби наші емоції не притлумилися навіть у такій ситуації. Думаю, це основна мета.
— Помітно, що вам не дуже хочеться торкатися політичних питань...
— Саме так.
— Але розмови про те, якими шляхами має тепер розвиватись кримськотатарська культура, на мою думку, не уникнути. Хрестоматійне питання: що робити?
— Насправді ми цим і займаємось у громадській організації СУК. Маємо багато талантів, які треба розвивати, яким треба допомагати. Коли зможемо показати їх Україні, світові, то самі зрозуміємо, що у нас відбувається чимало цікавого, і є щось світле. Звісно, не можна забувати про трагічні події, але якщо на них зациклюватись, то можна зовсім закритись і зруйнувати себе зсередини. У цьому сенсі здатність мистецтва викликати емоції складно переоцінити. Якщо не втратимо здатності до співчуття, то залишимось людьми, народом, нацією. Як представник свого народу я роблю для цього все, що можу, але я передусім бачу себе українським режисером, і вже потім у мене з’являється можливість сказати більше про свій народ і його традиції.
— Що дала вам участь у Берлінале?
— Це гарний досвід у плані розуміння ринку, тенденцій, знайомств, зв’язків. Що більше ти маєш нових знайомих з різних країн, що глибше знайомишся з їхніми фільмами, то більше відкриваєш нового. Ми тут багато чого не знаємо, а на таких фестивалях ти значно розширюєш свій світогляд. І вже від тебе залежить, як цим користуватися.
— Тож які ваші подальші плани?
— Я зараз більше зосереджений на громадській діяльності, оскільки вважаю, що треба допомагати своїм молодим друзям розкрити ті можливості, які в них є. Ось зараз ми робимо конкурс коротких метрів «Україна — шлях до миру» саме для того, щоби знайти обдаровану молодь, якою ми потім займемось. Ми їх не залишимо, за сприяння Фонду Ігоря Янковського будемо навчати, долучати до фестивалів. Це для мене зараз найважливіше. Має бути конкуренція, щоби зростати далі. Не можна залишатись наодинці.
Фото Миколи Тимченка
Дмитро Десятерик, «День», 4 березня 2016 року, №39–40