Авторка ілюстрації: Ket Eule
За декілька годин до нинішньої роздачі нагород Кіноакадемії Moviegram нагадує про славних (і не дуже) тріумфаторів минулих років.
У 2009-му кількість номінантів, що претендують на «Оскар» за найкращий фільм року, було збільшено вдвічі. Причиною стало прагнення Кіноакадемії інтегрувати блокбастери до традиційної системи кіноцінностей, дещо пом’якшивши сороміцькість таких задоволень. Але сталося навпаки – до того ж, у доволі комічній формі. Нові слоти одразу зайняло незалежне кіно, і на «Оскар»–2010 нарівні з «Аватаром» та мультфільмом «Вперед і вгору» (пояснити, чого його не залишили у належній категорії, а виперли аж в основні номінанти, можна лише вражаючим касовим успіхом) претендували «Серйозна людина» братів Коен та «Дев’ятий округ» Ніла Блокампа. Останній точно завдячував номінацією свіжоспеченій реформі: південноафриканська фантастична псевдодокументалістика зазвичай не входить до переліку улюблених форматів Кіноакадемії.
Отож, масове кіно б’ється з авторським, а перемагає все одно зовнішня політика. «Оскара» того року отримує «Володар бурі» – воєнна драма про лиху долю американських солдатів в Іраку. Режисерка Кетрін Бігелоу залишає далеко позаду і колишнього чоловіка Джеймса Кемерона (тому довелося втішатися хіба що мільярдними касовими зборами), і Квентіна Тарантіно з його «Безславними виродками». Надалі ситуація все більш починає нагадувати фарс. Наприклад, коли переможцем 2011-го стає «Промова короля» Тома Гупера, що виглядає наче практичний посібник «Як зробити фільм, який неодмінно отримає «Оскара».
Натомість аутсайдери золотої статуетки так і залишаються аутсайдерами. Кіноакадемія все ще скептично ставиться до фантастики (принаймні, тієї, що не лобіює інтереси NASA), тому «Вкорінення» Крістофера Нолана збирає скромний врожай технічних нагород, незважаючи ні на успіх серед глядачів та критиків, ні на солідний фінансовий фідбек. А з Девіда Фінчера, певно, вже кепкували би, як з Ді Капріо, якби у них була рівноцінна цільова аудиторія. Один із найталановитіших у Голлівуді постановників, який філігранно працює на межі авторського та масового кіно, має всього дві номінації – і жодної статуетки. У 2011-ому «Оскар» за режисуру дістався все тому ж Гуперу. Холодний прийом його «Дівчини з Данії» цього року свідчить, що Кіноакадемія таки еволюціонує, і деяким режисерам доведеться переглянути свої застарілі оскарівські рецепти.
Кадр з фільму «Вкорінення» Крістофера Нолана
У 2012-ому блокбастерів, заради яких усе й розпочиналося, в оскарівському списку взагалі бракує – хіба що таким вважати «Г’юґо» Скорсезе, який під виглядом чарівної казки згодовує глядачам історію піонера кінематографу Жоржа Мельєса. Певне, що Кіноакадемія так його і розцінювала, бо лідер серед номінантів отримав лише технічні нагороди. В числі інших з ним конкурували «Опівночі в Парижі» та «Дерево життя». Мартін Скорсезе, Вуді Аллен та Теренс Малік – цікавий «Оскар» вимальовується, еге ж?
Вочевидь, у 2013-ому Кіноакадемії кортить зробити ряд реверансів масовому кіно, через що намічається криза на всіх фронтах. З якогось дива найкращим фільмом року стає «Арго» Бена Аффлека – мало того, що стрічка ідеологізована по вінця, так ще й кожен її персонаж страждає браком мотивації (просто пригадайте фінальний епізод з гонитвою та стріляниною з автоматів Калашникова по пасажирському літаку, який тріумфально прямує до сонця, що заходить). Найкращим постановником визнаний Енг Лі за роботу над «Життям Пі», де він режисував намальованого тигра посеред намальованого океану у намальовану бурю. Найсумніше, що Лі «переміг» Міхаеля Ганеке (sic!), з яким наче зіграли злий жарт: спочатку, всупереч усім правилам, номінували його франкомовну «Любов» у основній категорії, а потім ще й не дали жодної нагороди, окрім «Найкращого фільму іноземною мовою», яку він виграв би і без таких гучних винятків. Ще й Дженніфер Лоуренс обійшла далеко не найкращою роллю стареньку Еммануель Ріва, яка у 85 років зіграла паралізовану жінку, що помирає. Перефразовуючи «Гамлета»: в державі оскарівській завелась гнилизна.
Кадр з фільму «Арго» Бена Аффлека
Попри всі невтішні прогнози, 2014-ий вирівнює човен, що вже набрав води, та зміцнює актуальні донині тенденції. Перемогу «12 років рабства» Стіва Макквіна частіш за все вважають ідеологічною… напевно, не завдавши собі клопоту подивитися фільм. Макквін спеціалізується на важких і відсторонених психологічних драмах, з Майклом Фассбендером на чільному місці («Сором», «Голод»). Тут виконавець головної ролі Чіветел Еджіофор репрезентує внутрішній світ людини, яка потрапила в кайдани, і має досить розвинутий інстинкт самозбереження, щоб не керуватися принципом «воля або смерть» – бо тоді, вочевидь, у назві йшлося б не про дванадцять років, а, скажімо, один місяць рабства і наглу смерть. Герой Еджіофора відкрито повстає проти свого становища всього раз, і наслідки виявляються настільки катастрофічними, що розумному їх достатньо. Тож коли хазяїн наказує йому взяти батіг і шмагати свою товаришку по нещастю, він кляне його вголос – але і бере, і шмагає.
Востаннє настільки ж жорсткий фільм отримував «Оскара» у 2008-му, у славетні часи п’ятьох номінантів, коли тріумфували брати Коен зі «Старим тут не місце». Серед інших претендентів на звання найкращого фільму 2014 року були: «Вона» Спайка Джонса («Бути Джоном Малковичем», «Адаптація»), повільна чорно-біла «Небраска» Александра Пейна та «Далласький клуб покупців» Жана-Марка Валле, з пошматованим вщент наративом. Останній приніс Меттью Макконехі статуетку за найкращу чоловічу роль і цим розпочав нескінченний потік зірок романтичних комедій, які зі змінним успіхом бігають «відмиватися» в серйозне кіно нового оскарівського формату. Здається, Кіноакадемія офіційно затвердила курс на арт-мейнстрим.
Кадр з фільму «Старим тут не місце» братів Коен
Проте, як то буває в американському кіно, навіть цей доволі загальний і милий серцю термін має суворі рамки. Їх було означено торік, коли «Бердмен» Алехандро Гонсалеса Іньрріту неочікувано переміг у трьох основних номінаціях і дістав статуетки за найкращий фільм, режисуру і сценарій. Як не парадоксально, раніше таке трапилося у 2011-му з «Промовою короля», котрою Кіноакадемія закріпила розважальну тенденцію, яка після того довгенько головувала в американському кіно. «Бердмен», звісно, на дві голови вищий за історію, яка пропонує вважати хепі-ендом початок Другої Світової війни (ви ж пам’ятаєте, яку саме промову мав виголосити король, правда?). Але варто пригадати його основних конкурентів – і, можливо, потай зронити сльозу.
Однакову з «Бердменом» кількість номінацій мав «Готель «Гранд Будапешт» Веса Андерсона, ім’я якого часто пов’язують із явищем метамодернізму в кінематографі. Метамодернізм описують як реакцію на постмодернізм, що поєднує в собі іронію останнього та наївність модернізму – погодьтеся, краще про фільми Андерсона і не скажеш. Самобутня візуальна естетика та еклектична кіномова не припали Кіноакадемії до душі: Вес, улюбленець інтелектуалів, вдовольнився технічними нагородами. Ще сумніша ситуація склалася із «Юністю» Річарда Лінклейтера, яку він знімав протягом дванадцяти років, старанно документуючи дорослішання свого героя. Критики звинуватили стрічку у безконфліктності (c’mon, невже кожна дитина на екрані має тяжко страждати?!), а Кіноакадемія її взагалі старанно проігнорувала, відкупившись хіба що більш ніж заслуженою статуеткою Патрісії Аркетт – якщо головний герой на екрані подорослішав на дванадцять років, то фатальна красуня із «Загубленого шосе» Девіда Лінча за дві з лишком години на цей же вік постарішала.
Кадр з фільму «Готель «Гранд Будапешт» Веса Андерсона
Вочевидь, епоха швидкої культури не сприймає таких штучних шедеврів, як «Юність», а Лінклейтер і так дратує американський кінематограф, професійно граючи вже не на межі артхаусу та мейнстриму, а за обидва табори по черзі. При всій своїй оригінальності «Бердмен» – все ж глядацький фільм, який, до того ж, парадоксальним чином підводить риску під тенденціями 2010 року. Картина Іньярріту робить те, що не вдалося збільшеній кількості номінантів – легітимізує блокбастери, принаймні для того кола глядачів, які вміють читати поміж рядків. Нагадаю лише, що з певних причин виконавець головної ролі Майкл Кітон практично випав з великого кіно після «Бетмена» Тіма Бертона, як і його герой Ріґґан Томпсон – після трьох серій «Бердмена». Тепер він мучиться і страждає: мовляв, публіка ж хотіла цих блокбастерів, за що мені тепер оце принизливе амплуа?! Проблеми екранного актора – верхівка айсбергу, підводну частину якого складають голлівудські виконавці, які і мріють про високобюджетні ролі, і водночас бояться їх: а раптом ще пристане, як до Крістен Стюарт і Роберта Паттінсона?..
Якщо цього року переможе найвірогідніший претендент – «Гра на пониження» Адама МакКея, можна буде стверджувати: принаймні тимчасово Кіноакадемія дісталася золотої середини. Актуальний для кожного сюжет фільму про фінансову кризу 2008-го невтомно хизується оригінальною формою: кліповий монтаж, гра у візуальні асоціації, репрезентація епохи та руйнування четвертої стіни Раяном Гослінгом, Селеною Гомес та Марго Роббі (останні дві на додачу ще й грають самих себе). Якщо ж ні… Двома іншими ймовірними претендентами є «У центрі уваги» та «Легенда Г’ю Гласса». Перемога першого може бути віднесена до розряду гідних ідеологічних, а друга означатиме, що Кіноакадемія все ж прагне у першу чергу розважати свою аудиторію, просто трохи змінивши методи. Та про це дізнаємось за лічені години – і тоді вже почнемо радіти або перейматися.
Кадр з фільму «Гра на пониження» Адама МакКея