15 червня Україна відзначає ювілей видатного актора, режисера і сценариста — Івана Миколайчука.
Сергій Тримбач, «День»
Митцю виповнилося б 75. Одначе вже майже тридцять літ його немає посеред нас на цьому тлінному світі... Зате він є на екрані нації. Свідомість мільйонів людей опромінено його талантом, його поглядом на світ людей, а власне, на все, що витворено волею Божою. Хоча не скажеш, що Миколайчука українці знають нині аж так добре. Нині в героях нації у нас політики — весь ефір заполонено ними — і тільки ними. Нахабно і безцеремонно вони вимагають у народу, аби лишень їх дивились, слухали і слухались...
«ВАВИЛОН, БРАТЕ, ВАВИЛОН!»
Іван Миколайчук не просто любив народ, його слово і його мистецтво. Він жив ним. Він чув його, умів здобуватись на контакт. Не сварити, не давати нагінку, зайнявши доволі традиційну для українських інтелектуалів позу місіонера, а чи й месії.
У своєму режисерському дебюті «Вавилон ХХ» Миколайчук зіткнув, у діалозі, комуністичну утопію і погляд на неї власне народу. Й утопія зробилась смішною й дикуватою. Хто би зняв нині «Вавилон ХХІ»? Про нові політичні утопії, про нові нагінки народові з політичних дзвіниць, з яких ми, прості люди, уявляємось їм такими собі «крісами» (як то було із Голохвастим із «За двома зайцями»), керованими тарганчиками... Одначе ж народ є радше багатоголосним Вавилонячим царством, де панують закони, цілком узгоджені з Природою, де головне — зачати, виносити і народити дитину, створити довкілля, у якому все росте і виростає, де люди просто живуть і просто люблять...
Миколайчук розповідав, що коли один із керівників Держкіно СРСР дізнався про з’яву «Вавилона ХХ», сказав — фільм з такою назвою можете до Москви навіть не везти. Чого боявся чиновний бонза? Прозорого натяку на те, що Радянський Союз є нетривким Вавилоном, який от-от упаде, оскільки збудований на фальші й ненависті. Хто би міг знати тоді, 1980-го, що комуністичній імперії залишилось жити якийсь десяток літ? А Миколайчук щось про те знав. Власне, він знав свій народ, в якому ідеології ніяк не прищеплюються і не приживаються, в якому вони вмирають, не народившись.
Втім, немає тут, у Миколайчука, й замилування і замилювання. Бо ж разом з іншими погано прищеплюється й ідеологія незалежництва нації, вільного і непокріпаченого життя в ансамблі світових народів. Скільки стогону й муки у словах українських провідників — від Тараса Шевченка, Василя Стефаника, Олександра Довженка: народе, прокинься! А у відповідь мовчанка — «бо благоденствує» той народ, під лукавим наглядом царедворців усіх мастей. Або, що точніше, навчився «ізображать» те, що треба. Хохла простакуватого, якому все «без разниці». Потрібен ключ до незрідка наглухо закритої, замурованої народної душі. Навченої гірким досвідом багатолітнього рабства і холопської зневаги.
Одначе ж не випадково, що у часи боротьби Народного руху за Незалежність його гімном став Запорозький марш із «Пропалої грамоти». І на екрані щораз поставав Миколайчуковий козак Василь, що мчав на коні у вільне майбуття. Та й нині, коли на кону наша свобода, знову образи, витворені митцем, живуть-оживають...
«ВІН НЕ ХРЕСТИВСЯ, ВІН — МОЛИВСЯ!»
Той ключ до народної душі Миколайчук шукав у самій душі. Передусім власній, оскільки був потужним органом тієї душі. Чув у собі велику традицію національної культури, національного світобачення. Не випадково ж почав з ролі Тараса Шевченка у «Сні» Володимира Денисенка. Й одночасно Іван Палійчук у «Тінях...». Їхня феноменальність у тому, що заговорив до того без’язикий нарід. Мовою обрядів, ритуальних дійств, ярмаркових трагіфарсів. Пізніше, у «Пропалій грамоті» за Гоголем, зробленій Борисом Івченком за активної участі Миколайчука-актора і Миколайчука-концептуаліста, вдасться виразити той самий ярмарковий сміх, що покривав усю площину життя Російської імперії, — від народного низу до імперського верху.
Вільний, непокріпачений сміх — він не сприймався і не приймався. Василь Васильович Цвіркунов, що був тоді, на час завершення фільму, 1972-го, директором Довженкової студії, розповідав, що під час «здачі-прийомки» картини у Держкіно СРСР чиновники спершу посміювались. Допоки Миколайчуковий Василь не в’їхав у царські палати... Отут смішки й скінчились, фільм в Україні вирішили не показувати. Логіка в тім була: імперське начальство ще інколи можна було покритикувати, особливо «заднім числом». А от сміятись... Та ще й «хохлам» — ні-ка-да!
Пригадується, як Юрій Іллєнко оповідав про Іванову кінопробу на роль у «Тінях забутих предків». «Він не хрестився, він — молився! Одразу стало зрозумілим, що він з того культурного, світоглядного шару, про який мали знімати фільм». В тому й справа: щоби те зняти, мало кінокамери й хороших акторів. Треба, щоби люди говорили тією ж мовою, якою спілкуються їхні герої в житті, у реальності. Інакше на плівці лишиться тільки поверхня явища, бодай і блискуча, ба навіть красива.
Нині Миколайчукова спадщина знову актуалізується. Не тільки кінематографічна, а й літературна; та і його досвід використання в кіно народного музично-хорового співу не варто забувати. Актуалізується практика роботи з матеріалом народної культури, й відтак пошуку комунікації з масовою аудиторією. Передусім вітчизняною, бо ж навряд чи можна змиритися з тим, що нові українські кінострічки в прокаті мають більш ніж скромні показники. Щось не так, не може наше кіно існувати у такому собі «культурному гетто». Миколайчук такий спосіб існування не прийняв би, тим більше, що його самого в те «гетто» заганяли не раз.
ДО ІВАНА НА ГОСТИНИ
Центром ювілею Івана Миколайчука вже традиційно є його мала (вона ж велика) Батьківщина — Буковина. Чернівці, Вижницький, Глибоцький, Сторожинецький та інші райони приймають гостей з Києва, кінематографістів. Серед них і побратими Миколайчука — кінооператори Юрій Гармаш, Віталій Зимовець, художник Анатолій Мамонтов, композитор Володимир Губа... Я беру участь у таких всенародних дійствах уже не один рік і можу сказати: буковинці справді люблять Миколайчука, для них він — утілення народної душі, омріяної України.
Була у митця така наївно-фантазійна мрія: від Києва до рідного села Чортория вибудувати міст, всуціль із столів із наїдками, з музиками ж напевно і співами. І щоби сів за ті столи благословенний український рід і нарід, і єдиною своєю душею полинув до самого Бога на сповідь душевну.
Коли на рубежі 1980—1990-х, уже по смерті Миколайчука, українці вишиковувалися в ряд, тримаючись за руки, витворюючи всеукраїнський ланцюг, згадувався великий митець і його мрія. Яка почасти усе ж збулась-відбулась.
Хоча скільки ще того, яке мариться, а не реалізується. Сама будова українського кіно, яке нині у риштуваннях. Одначе саме горде, веселе й натхненне ім’я Івана Миколайчука є запорукою того, що ми неодмінно будемо, неодмінно переможемо.
Сергій Тримбач, «День», 14 червня 2016 року, №104